Ми поспілкувалися з Інною Сергєєвою – психологом, психотерапевтом та волонтеркою проєкту «Кімната Щастя», яка поділилася цінними порадами для батьків сімейних форм виховання.
Як побудувати довіру з дитиною, яка не одразу приймає нових дорослих у своє життя? З чого починати?
Перше, що ви маєте зробити – це заслужити довіру. Найчастіше оточення цих дітей не стабільне в своїй поведінці – невиконані обіцянки, порушення кордонів, сварки, ігнорування, маніпуляції, відсутність тепла і підтримки тощо. Тож, коли ви знайомитесь, вам потрібно показати, що вам можна довіряти, що від вас немає загрози ані фізичної, ані психоемоційної.
Яким чином ми можемо цього досягти:
🔹Дати відчуття важливості. Під час знайомства і спілкування, не силувати дитину до взаємодії. Якщо дитина мовчить у відповідь на ваші питання, то добре розповісти щось про себе, щось у контексті поставленого питання. Наприклад: «Катерино, скажи, будь ласка, чи є у тебе улюблена казка? (Катерина мовчить). От моя улюблена з дитинства «Попелюшка»… і далі розповідь про своє дитинство у контексті питання. Таким чином, ми даємо дитині зрозуміти, що ми зацікавлені у її особистості і маємо чим поділитись.
🔹Дотримання кордонів. Питати: «Чи хочеш ти робити щось із запропонованих справ?». Якщо ні – дати дитині змогу робити щось своє, бути поруч і теж щось робити – малювати, складати тощо. Зазвичай діти доєднатися з часом, але можливість зробити вибір дає їм відчуття власних кордонів. Також важливо дотримуватись фізичних кордонів , адже діти могли зазнавати насилля у родинах і для них фізичний контакт це табу. Тож, перш ніж доторкнутись чи обійняти дитину важливо спитати її чи його дозволу.
Які сигнали можуть вказувати на те, що дитина потребує додаткової психологічної допомоги?
Сигналами звернутись за допомогою спеціаліста можуть бути:
🔹порушення режиму сну (надмірна сонливість або безсоння),
апатія;
🔹порушення харчової поведінки (надмірний апетит або його відсутність);
🔹відлюдкуватість, замкнутість, відсутність бажання спілкуватись;
відсутність цікавості до того, що раніше викликало захоплення;
🔹агресивна поведінка, що не має під собою підґрунтя;
🔹чутливість, часті зміни настрою.
Якщо ви бачите прояв цих симптомів на протязі 2 тижнів і більше – потрібно звертатись до спеціаліста. Це може бути дитячий психіатр, невролог або психотерапевт.
Чи варто говорити з дитиною про її минуле? Якщо так, то як це робити делікатно й без травмування?
Так, варто. Але не одразу. Дитина має зрозуміти, що не залежно від того що сталось це не визначає його чи її майбутнє. Коли ми ховаємось від минулого воно починає керувати нашим майбутнім через страхи повторення. Тож, говорити варто.
Якщо ви хочете підтримати дитину важливо памʼятати, що не можна знецінювати навіть негативний досвід. Ваше спілкування має будуватись у форматі: «Я бачу твій біль, але ти не є він». Можна використовувати такі конструкції як:
🔹 Мені шкода що з тобою таке сталось, але будь ласка не думай, що ти в цьому винен/винна.
🔹 Не залежно від того що відбулось навколо завжди є люди, які підтримають і допоможуть.
🔹 Ти не один/одна. Ти вартуєш того, щоб тебе любили просто за те, що ти є.
🔹 Так сталось, тому що батьки (або мама, тато чи будь-хто залежно від ситуації…) на жаль, не змогли зробити інший вибір, та це не означає, що з тобою щось не так.
Якщо дитина на питання про минуле замовкає, завершіть бесіду фразою: «Якщо не хочеш розповідати, я не наполягаю. Та давай домовимось, якщо захочеш поговорити, то можеш звернутись до мене у будь-який час».
Дуже важливо під час спілкування звертати увагу на ситуацію. Намагайтесь говорити стисло і більше слухати. Утримуйтесь від оцінювання і різких коментарів. Для дитини важливо розуміти, що є інакше життя і інші реакції на події.
