Skip to main content

В липні ми провели 2 свята для дітей в рамках акції «Повернення вкраденого війною дитинства українським дітям», подарували майже 100 дітям все необхідне для літнього відпочинку й розвитку.

Вже цього тижня ми підводимо проміжні підсумки першої частини акції.

Але найголовніше для нас – радість в очах дітей, яка хоча б на деякий час замінила страх і смуток.

За кожною дитиною стоїть нелегка історія, одна з таких – історія Міши і Лізи, які евакуювалися з Харкова до Дніпра.

З першого дня війни наш район Салтівка був першим хто отримав удари. Прокинувшись в 4.20 від вибухів ми швидко зібрали документи, мед.картки, речі найелементарніше, воду і все що було в холодильнику, і перемістились у підвал старого кінотеатру, так як знали що там глибокі і вмісткі приміщення, там ми прожили майже місяць, під шаленими здригуваннями и вибухами зранку бігали по хліб і продукти, стояли в чергах в аптеку, (були випадки коли на морозі простоявши чергу 3-4 години віконце аптеки зачинялось і все) діти плакали, від стресу постійно просили солодкого і в туалет, вночі спали у мене на руках і колінах щоб відчувати що я поруч.

Дочка астматик, і на 2-3 день в неї почалась абструкція, дитина була на заспокійливих, так як від страху вона починала задихатися. Син хоч і старший і як чоловік старався тримати себе достойно, але він зовсім замкнувся, не хотів їсти і розмовляти, від страху у дитини німіли пальці рук, і тривало це ще до 3х місяців.

1 березня приблизно 5 ранку був дуже шалений прильот, і нас не стало світла, а світло це і тепло і їжа і зв’язок. Так ми прожили ще 3-4 дні, а потім діти в холоді і сирості почали хворіти, зранку ми бігли в квартиру в другому районі до бабусі і дідуся, відігрівалися, діти намагались поспати в теплі і на диванах з подушками, помитись і поїсти, а на вечір знову в підвал. Так тривало майже до кінця березня, але обстріли збільшувалися, стояти в кілометрових чергах біля супермаркетів ставало все небезпечніше, прильоти були все ближче і ближче, а діти все більше і більше хворіли і перестали спати вночі, адже було дуже гучно і все трусилось і стіни і дах і підлога.

І так одного ранку в 8 утра ще ні, а в 10 після наступного обстрілу ми за 40 хвилин спадкували що могли (дякувати Богу що було пального в запасі) і виїхали, місто пусте, змучене, покалічене і зруйноване, але наше рідне, ми їхали і мріяли і думали що через тижня 2 максимум місяць ми повернемось, а наразі ми вже 3 місяці живемо в Дніпрі.

Розповісти є про що, ми були в тернопільській області, і за 2 дні вимушені були вернутись назад так як там просто шалені цифри на житло і нам це не під силу. Наразі живемо у добрих людей, дякуючи гуманітарним штабам ми маємо що їсти, дітки закінчили школу в Дніпрі.

Війна забрала багато, дім і все що в ньому, роботу, час, здоров’я але найголовніше не життя!!! Ми всі віримо що перемога за нами, не легко буде але ми все відновимо, відбудуємо і буде щастя в очах наших діток а значить і у нас!!! Зараз дітям дуже не вистачає позитивних емоцій, а для майбутнього навчання гаджетів адже навчання з телефону не зручно і дуже не корисно для зору( старший син взагалі проблеми з очима, 20/50). Життя змінилося, і зміниться далі, але найголовніше воно є!

Підтримати акцію та маленьких українців так само легко, як випити кави! Зробіть донат на будь-яку суму:

Картка Приватбанка: 5363542012181138

PAYPAL: fundmomplusme@gmail.com

Або дізнайтеся у нас, що потрібно дітям і подаруйте відразу товаром.